– По-перше, не можна їсти так багато солодкого – це шкідливо для здоров’я. А, по-друге, ці цукерки не тільки для тебе, а й для всіх членів родини.
- Так я з’їв лише одну цукерку, мамо, а інші поїли мурахи. – раптом збрехав Петрик. – хіба ти не знаєш, що мурахи ду-уже люблять солодке?
- Мурахи, кажеш? – покачала головою мама. – Як побачиш тих мурах-розбишак, то передай їм, що вони некрасиво вчинили.
- Добре, мамо, передам! – відповів Петрик. «Здається, мама повірила, що це не я, а мурахи винні», - задоволено подумав він про себе.
Минуло декілька днів. Петрик так поспішав на вулицю, що навіть забув скласти конструктор. Його деталі так і лишилися розкиданими по всій кімнаті.
Поки Петрик гуляв на вулиці, мама зібрала конструктор та заховала його у таємне місце.
Повернувшись з прогулянки, Петрик хотів продовжити гратися, але не знайшов свого конструктора. Жодної деталі ніде не було!
- Мамо, а де мій конструктор? – розгублено запитав хлопчик.
- Не знаю, синку. Ти ж розкидав його по всій кімнаті. Мабуть, це мурахи-розбишаки розтягнули його деталі. Ну, ті, що минулого разу цукерки поїли. Ти ж знаєш, що мурахи ду-уже сильні і можуть нести вагу, набагато більшу за власну?
- Мамо, не було ніяких мурах. Це я тебе обманув минулого разу, бо не хотів, щоб ти мене сварила, - засмученим голосом відповів Петрик.
- Я знаю, синку, - сказала мама. – Але я хотіла, щоб ти сам у цьому зізнався. Навіть, якщо ми зробили щось неправильно, за що нам соромно, не треба перекладати провину на інших. Треба сказати правду, по можливості, спробувати виправитися і намагатися більше цього не робити.
Мама віддала Петрику його конструктор. Хлопчик з того часу перестав брехати та навчився відповідати за свої вчинки.
