Гуля спочатку хотіла сказати, що це від цибулі, але раптом пошуткувала над зайчиком:
- Плачу я, бо сумно мені. Ніхто зі мною не спілкується, ніхто не розповідає казок. Зайчик був добрим і пожалів лисичку Гулю. Він запропонував їй прочитати казочку, не дивлячись на те, що трохи боявся: а раптом лисиця його з’їсть. На щастя, Гуля була не голодна, тому вона із задоволенням послухала казочку, яку прочитав їй чуйний зайчик та навіть подякувала йому.
«Як я вдало прикинулася біднесенькою!» - думала про себе Гуля. Дурний зайчик повірив мені, та ще й розважив казочкою.
Наступного дня Гуля трохи занудьгувала і вирішила повторити свій вчорашній жарт з цибулею. Порізавши цибулину, лисичка знову вийшла заплакана на двір. На цей раз їй зустрівся ведмедик.
- Лисичко, чому ти плачеш? Тебе образили? – запитав ведмедик. Він ще був маленьким за віком, але вже вмів захищати тих, хто слабше.
Гуля поміркувала та відповіла:
- Плачу я, ведмедику, бо тяжко мені самій збирати ягоди. Корзинка така важка, хоч жменями додому занось!
- Не плач, лисичко. Я тобі в цьому допоможу, - відповів ведмедик.
Гуля принесла йому корзинку, а він пішов до лісу та приніс їй повну корзинку ягід.
«Навіщо мені стільки ягід?» - думала про себе Гуля. «Треба було щось інше придумати. Але все одно приємно, що я так легко обдурила ведмедика».
Наступного дня Гуля повторила свій трюк з цибулею. На вулиці їй на цей раз зустрівся вовчик. Він побачив заплакану лисицю, але добре пронюхав запах цибулі. Вовчик одразу здогадався, чому Гуля заплакана, але спитав:
- Лисичко, чому ти плачеш?
Він вже чув від зайця та ведмедя, що лисиця ходить заплакана, але тепер він почав здогадуватися, в чому справжня причина.
- Ой, вовчику! – заголосила Гуля. – Щось мені останнім часом не щастить. Дах в моїй хаті став таким хистким, що хитається від вітру. А коли дощ, то взагалі біда. А я така слабенька стала, самій не впоратися. Дивись, ще вітром мене унесе.
Насправді, нічого такого не було. Просто Гуля захотіла, щоб вовчик допоміг їй замінити дах на новий.
Вовчик хитро всміхнувся і сказав:
- Що ж, лисичко. Я допоможу тобі з дахом. Але спочатку я дам тобі один лікувальний напій, який додасть тобі сил та вилікує твій поганий настрій.
Гулі навіть стало цікаво: що це за напій такий. Коли вовчик приніс напій та дав Гулі його випити, вона скривилася після першого ж ковтка:
- Ой, який же він кислий! Не буду його пити.
- Ні, Гулю, пий до дна, а потім я тобі ще один стакан принесу. Тільки так ти зможеш позбавитися від слабкості, поганого настрою та повернути удачу, - сказав вовчик.
Але напій був таким кислим, що Гуля більше не могла його пити і, нарешті, зізналася вовчику, чому плакала, та як обдурила зайця та ведмедика.
- Бачиш, Гулю, обман рано чи пізно розкривається. І зайчик, і ведмедик щиро тобі допомагали, а ти обдурила їх. Наступного разу, коли ти справді будеш плакати, вони вже не повірять тобі. Хоч ти, Гулю, і лисичка, але сльози в тебе крокодилячі.
- Як це? – запитала здивована Гуля.
- Це значить – несправжні, удавані.
Гуля пообіцяла більше ніколи не обманювати. І не лише тому, що потім їй ніхто не повірить, а тому, що їй стало соромно обманювати хороших звіряток. А ось вовк ъъ не обдурив, та допоміг полагодити дах.