Він накидав в баночку травички, квіточок, гілочок, щоб жучки почували себе зручно, та пригостив своїх нових друзів шматочками яблук.
Щоб друзі-сонечки не сумували, Андрійко розповідав їм різні цікаві історії та виводив на прогулянку до парку. Він з гордістю показував своїх підопічних всім бажаючим. Тому у Андрійка навіть з’явилося прізвисько хлопчик «сонечко жучок».
Одного разу під час прогулянки усі Андрійкові сонечки замість того, щоб повзати по травичці, змахнули своїми крильцями та підвелися над землею.
- Куди ж ви, жучки сонечки? – здивовано запитав Андрійко. – Ви що, вирішили мене покинути? Хіба я був для вас поганим другом?
Раптом один з жучків підлетів до Андрійкового вуха та тоненьким дзвінким голосом відповів:
- Андрійко, ти гарний друг, але нам час повертатися додому. Там на нас чекають мама й тато. Вони, певно, дуже скучили за нами, і ми за ними скучили.
Хлопчику було шкода розлучатися з сонечками, але він зрозумів, що їм буде краще поруч з їхньою родиною.
- До побачення, сонечки! – сказав засмучено Андрійко. – Не забувайте мене, прилітайте в гості.
- А ти приходь до парку частіше, і ми будемо тебе провідувати, - запевнив жучок.
Повернувшись додому, Андрійко вирішив намалювати жучків сонечок. Він взяв яскраві фломастери та намалював травичку, дерево та кожного зі своїх друзів жучків сонечок. Малюнок вийшов таким гарним, що Андрійкова мама одразу ж помістила його в рамку та повісила на стіну у кімнаті.
Наступного дня хлопчик «сонечко жучок» прийшов на місце, де вчора залишив сонечок, а вони прилетіли до нього погратися.
Намалювавши своїх друзів-жучків, Андрійко зрозумів, що йому дуже подобається малювати, і це в нього добре виходить. Так він почав малювати щодня, різні малюнки та картини. Зовсім скоро хлопчик став юним художником, і його картини показували на виставках.
- А все починалося з жучків сонечок, - сказала бабуся, яка дуже пишалася своїм онуком Андрійком.
