Засмутилася жабка, але зняла свою перуку. Не хотілося їй, щоб над нею насміхалися. Сумно стало жабці розлучатися з новою зачіскою. Щоб відволіктися від сумних думок, жабка вирішила пообідати. Тільки-но вона висунула язика, щоб упіймати мошок собі на обід, як почула гавкіт собаки десь в кущах. – «Мабуть, то на мене собака лається, що я їм, а з нею не ділюся».
Від цієї думки жабці аж їсти перехотілося. Сіла вона та дивиться у річку – думає, що їй далі робити. Аж ось побачила жабка у воді якусь рибу. Риба подивилася на жабку великими очима, відкрила рота, потім закрила та попливла далі, нічого не сказавши.
«Ось, рибка не схотіла зі мною розмовляти, навіть не привіталася. Мабуть, у мене такий жалюгідний вигляд, що рибці залишалося сумно на мене дивитися», - подумала жабка.
Від цих думок жабці стало так сумно, що вона заплакала. Жабка плакала так довго, що від її сліз навіть річка почала з берегів виходити.
Коли жабці набридло плакати, то вона раптом зрозуміла, якою нерозумною була. Жабка згадала, що голос чайки іноді схожий на сміх. Насправді вона не сміється, а просто так розмовляє з іншими птахами. А потім жабка згадала, що собаки не їдять мошок, і в них є багато інших приводів погавкати, аніж через жаб’ячий обід. А ще жабка згадала, що риби не розмовляють вголос, тому рибка, що пливла повз неї, аж ніяк не могла передати їй свої привітання. А потім жабка вирішила, що нічого поганого не зробила, щоб стидатися того, що про неї подумають інші.
«Це ж треба було навигадувати те, чого немає!», - дивувалася сама собі жаба. – «Замість того, щоб вигадувати якісь нісенітниці, краще піду похизуюся своєю новою зачіскою», - вирішила жабка та одягла на голову свою перуку з водоростей.
