Ялинка (Петро Сінгаївський)

Дей поділись заметілі
Із морозами й вітрами,
Лиш тумани сніжно-білі
Ходять-бродять вечорами.

Перший сніг (Платон Воронько)

Голуби злетілися біленьки,
Мабуть хтось їм хліба накришив, -
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл запорошив.
Не спурхне сніжок цей голубами,
Як весінне сонце припече,
Він струмком зів”ється між горбами
І в далеке море утече.

Десь там, в українських степових краях, де під пишними зеленими шатами яблунь та верб причаїлися села, де розкинулись безмежні килими трав та хлібів, де під синім небом цвітуть мальви і червони калина, було одне чудове місце, яке дуже любили подорожні. Там можна було відпочити в затінку, напитися води.

Жили-були дідусь та бабуся. Була в них онучка Танюшка. Сиділи вони якось раз біля свого будинку, а повз пастух стадо корів жене. Корови всякі: і руді, і строкаті, і чорні, і білі. А з одною коровою поруч біг бичок - чорненький, маленький. Де підстрибне, де підскоче. Дуже хороший бичок.

Жив на узліссі дрімучого лісу бідний дроворуб з дружиною і двома дітьми: хлопчика звали Гензель, а дівчинку Гретель. Жив дроворуб впроголодь, і настала одного разу в тій землі така дорожнеча, що йому не було на що купити навіть шматок хліба.

Розпустило коси сонце

Розпустило коси сонце,
Загляда до всіх в віконце:
Хто ще щічки не помив?
Хто зарядку не робив?
Хто не слухається маму?
Хто не склав свою піжаму?
Хто в цю пору іще спить?!
Будем сплюшку цю будить!

Мур-мурчик

Кошеняткові сметанки налили у миску,
А бабуся ще поклала Мурчику сосиску...
Як поїв - стрибнув на руки мур-мур-муркотіти…
Про вусаті свої справи з нами гомоніти.

Жила-була бариня, дуже-дуже дурна. Що не заб´є собі в голову - помри, а виконай. Ось задумала бариня вивести сорок курчат, і щоб всі були чорненькі. Покоївка каже: - Та хіба це, пані, можливо?

Давним-давно над одвічним Дніпром жив-проживав Аніка богатир. Багато він воєн воював, не одну пригоду мав, але змія-дракона не бачив, не видав. Аж тут рознеслась чутка, що в горах у Карпатах змій-літавець появився. На людські оселі нападає, діток забирає, вогнем усе палить. І ніхто його подолати не може. Не один смілець на нього йшов, сонця Божого, вже більше не побачив.

Не туча тучиться, не темінь темниться, із лісу-пралісу стадо звірів вибігає. У тому стаді лев-звір. Шерсть у нього золочена, до Дніпра біжить, людським голосом кричить: